Сад і війна — з рукопису «Чай з чорнобривцями»

Це була одна з ночей першого тижня повномасштабного вторгнення. Я прокинулася від звуку гучної сирени і перша думка, яка прийшла в голову: «Господи, яке це ЩАСТЯ — спокійно спати в своєму ліжку. Поряд з рідним чоловіком. Знати, що в інших кімнатах сплять наші діти. Всі живі і здорові. Всі вдома. МИ ВДОМА. Які ж ми БУЛИ щасливі! БУЛИ? ЦЕ ВСЕ?»

Сад і війна — з рукопису «Чай з чорнобривцями»

На початку березня 2022 року бути українцем і залишатися вдома – в Україні – було надзвичайно великою розкішшю. Ми не знали, чи розумно це – дозволити собі таку розкіш. Наше місто занадто близько до білоруського кордону, в місті – атомна електростанція. А як «прилетить?» Але ДОЗВОЛИЛИ.

Ми навіть особливо це не обговорювали. Їхати кудись… Це мені не вкладалося в голову. Я знала, що одразу, як тільки це зроблю, стану НЕЩАСНОЮ. І ніколи не відчую СЕБЕ САМОЮ, поки не повернуся.

– Може ви поїдете? – якось в перші дні запитав мене мій Коля. Я знаю цю його інтонацію. Запитав просто, щоб запитати. – Я можу на вихідні відвезти вас до кордону з Польщею.

– І одразу зробити мене нещасною?

– Треба ж і за дітей подумати…

– Подумаємо. Якщо доведеться. Ми з дітьми будемо вдома стільки, скільки зможемо. Якщо вже точно вони підуть сюди, тоді завезеш…

Саме в ті дні прийшло розуміння, що бути ВДОМА ВСІМ РАЗОМ – це АБСОЛЮТНЕ, ПОВНЕ ЩАСТЯ. Стан душі, якого я завжди досягала майже-майже, бо чогось до того повного щастя завжди не вистачало.

«От зробимо ремонт в квартирі… Хай-но з’їздимо на відпочинок десь на пару тижнів… Ось збудуємо нормальний будинок на дачі… От, коли підростуть дерева в саду… Хай-но я схудну до «свого» M розміру! Оце щастя… А зараз… треба просто почекати…», — думалося часто мені до війни.

І тільки коли прийшло чітке усвідомлення, що ось саме ця мить, година, день можуть бути останніми у житті, я усвідомила, яка я була щаслива…

БУЛА? Ні! Я і зараз щаслива! Бо поки — ми РАЗОМ. В своїй країні і навіть у своїй домівці. І якщо завтра у нас не буде, то у нас буде найкраще сьогодні, – вирішила я в ту ніч.

————————————

На вихідні поїхали в село. Сад спав. Закутаний березневим легким морозцем він нічого не знав про війну. Спокійний і щасливий дрімав в очікуванні садівничого сезону. «Спить і чекає, коли перше стале тепло розбудить бруньки на деревах і поверне САДІВНИКА в його обійми, — подумалось тоді мені. — А цей садівник – це ж я! Сад чекає мене!»

І я зрозуміла ще одну важливу річ. Я не можу допустити в голову думку про виїзд з країни не тільки тому, що не хочу розлучатися з чоловіком. Ось тут, на цій землі, зовсім недавно я свідомо пустила своє КОРІННЯ. Воно – в рослинах, які я посадила. Воно – в праці, яку я вклала в цю землю. Воно – в мріях, які я плекала роками про свій сад і власну садибу.

Я провела в квартирі на третьому поверсі у місті, де народилася, майже все своє життя – сорок років. Але я б без вагань могла її замінити на іншу, якби вирішила, що нова зручніша. Так само я могла б, напевно, залишити «рідну» квартиру і виїхати з України. Але залишити сад мені було МАЙЖЕ неможливо, бо для того потрібно було б вирвати мене з корінням.

Чи можна жити без коріння? Як довго? Чи можна знову стати щасливою?

«Майже», бо звичайно, якби нас обстрілювали, як східні і південні території, якби існувала величезна загроза, що в найближчі дні ворог зайде в нашу область, я б поїхала, рятуючи життя – своє і дітей. Але…

Але мій сад нічого не знав про війну. Не відчув болю від бомб, снарядів і вогню. Впевнений у ВЕСНІ він прокидався у всій красі, підтримуючи і мою надію, що все буде добре, змушуючи хоч на деякий час забути, що тривають важкі бої, а моя батьківщина згвалтована.

——————————————-

На той час в селі ми ще не мали комфортного будинку, де можна було б ночувати в холодну пору року. Наша хата була зовсім не утеплена і раніше травня залишатися в ній на ніч було, м’яко кажучи, недоречно. Але в перші місяці війни я використовувала найменшу можливість приїхати в село.

Через луг, який, на щастя, тоді не перетворила на болото річка Стир, що розливається і робить найкоротший шлях від моєї квартири до сільської садиби непрохідним, на велосипеді можна приїхати в село хвилин за 25. Я намагалася бути там щоранку… Тільки в саду на кілька годин поверталася в «нормальне» життя, бо нічого там не нагадувало про війну.

У мене зовсім не було сили робити будь-що в садибі, та і погода не дуже сприяла садівничим клопотам. В сонячні ранки, тепло вдягнута, я сиділа на гойдалці з горнятком кави у руках і просто ДИВИЛАСЯ. Мені важливо було вхопити оком будь-що, що нагадувало б про весняне відродження.

Я могла розплакатися від вигляду звичайного жука, який ще п’яний від березневого сонця метушився в купці дерев’яної щепи. А будь-який паросток, що вже заявив про себе гордим стирчанням з-під ще холоднючої землі, викликав у мене просто дитяче захоплення. Навіть якщо то була поросль старої сливи.

Незначні в мирний час садові події в ті перші тижні війни були для мене ніби ароматна ванна, що ніжно змивала зі шкіри бруд страху, болю і відчаю, і дивним чином розчиняла каменюку, яку поклала на серце війна.

У вітряну похмуру погоду я запалювала грубку і сиділа біля неї на маленькому дерев’яному ослінчику. Його колись давно зробив тато для мами, щоб їй було зручно чистити картоплю. Дивилася на вогонь і думала – добре, що батьки не дожили до війни. Чи знають вони, в якій ми зараз халепі?

Мама точно знає. За пару днів до повномасштабного вторгнення наснилася. Бачила уві сні, як вона зі словами «я у вас трохи поживу» заносить друге ліжко в нашу з чоловіком спальню. «Покійна мати завжди сниться до проблем,» — колись часто говорила вона мені, розповідаючи черговий сон, в якому до неї приходила її мама – моя бабуся.

Що хотіла сказати мама мені отим «я у вас трохи поживу»? В мене ТАКІ проблеми, що вона мусить проконтролювати, як я від них оговтаюся? Цікаво, «трохи» — це скільки?

——————————–

Читайте також попередні глави книги «Чай з чорнобривцями»:

• Народження садівника
• Ранок в селі
• З чого почати сад

До війни я сприймала свій сад наче неприбрану квартиру з поганим ремонтом, в якій я щось постійно «покращую». Весною 2022-го сад став «покращувати» мене.

Виснажена морально настільки, що нічого не могла робити фізично, я нарешті «зупинилася» і ПОБАЧИЛА СЕРЦЕМ, як вперто пробивалися через траву і опале листя крокуси. В свій час зацвіли тюльпани і плодові розпочали своє звичне весняне «пінування», багатством біло-рожевого цвіту створюючи справжнє свято в саду. СВЯТО ЖИТТЯ під час ВІЙНИ.

Коли в кінці березня в наш сад повернулися лелеки, я ридала. Ці красені на крилах подолали тисячі кілометрів, щоб прилетіти у своє гніздо на Батьківщині, що стікала кров’ю, і дати життя своїм пташенятам.

Спочатку це не вкладалося в голову, але думка, що війна триває, а життя продовжується, спершу несміливо, наче гріх, а потім наполегливо і нахабно стала про себе постійно нагадувати.

Її приносили ластівки і шпаки, які завзято будували гнізда в саду, бджоли, що весело збирали нектар із квітів. Кріт, як завжди, з початком теплого сезону активізувався і щедро оздоблював зелений килим нашого подвір’я купками землі. Земля пахла весною і життям.

Кожен садівник знає, що ЗЕМЛЯ ПАХНЕ ЖИТТЯМ. А воно завжди перемагає смерть. Весна приходить після зими. Добро сильніше зла. Істини, які вкладалися нам всім змалку в голови, не могли бути брехнею, бо ось же – весна прийшла, природа ожила, а значить, і Україна переможе. Так чи інакше. За рік чи два, десять чи двадцять… В кінці-кінців, ця війна триває вже сотні років!!!

————————————

Я не помилюся, якщо напишу, що всі українці, які весною 2022-го не взяли до рук зброю, в той же час «поставили життя на паузу». Ситуація була занадто загрозлива, непередбачувана, незнайома і страшна. Ми всі ніби завмерли в очікуванні, а що буде? І ота невизначеність не дозволяла щось планувати навіть в короткостроковій перспективі. А життя без планів на майбутнє, це ніби і не життя, а просто фізичне існування.

Так само я, мабуть, не помилюся, якщо скажу, що саме селяни і всі інші садівники, першими «натиснули на play», перервавши той режим паузи. Бо разом з повномасштабною війною в Україну прийшла… ПОСІВНА.

Неможливо кидати насіння в землю і не вірити, що воно зійде і принесе плоди. Так, врожаю можна не дочекатися. Посіяти насіння – занадто мало, щоб його гарантувати. Але в ту магічну пору, коли садівник СІЄ, він не може не вірити в майбутнє. Він мусить вірити, що в свій час тішитиметься результатам своєї роботи, початок якій було покладено з отого малого зерня.

В квітні 22-го я вперше посіяла насіння спаржі на розсаду. За пару тижнів спостерігала тонесенькі, майже прозорі ниточки її сходів на кухонному підвіконні. Вони були такі тендітні, такі несміливі, що я навіть боялася їх поливати. «Тільки живіть, — стиха промовляла до них, кожного разу підходячи до підвіконня кухні. — Ростіть! Я дуже хочу посадити вас в саду».

Якщо у квітні я сподівалася тільки на те, що зможу за місяць висадити ті сіянці у відкритий ґрунт (а це означало б, що ми і досі не покинули свою домівку), то вже у травні моя віра в них була безмежна, і я дуже хотіла спробувати той аспарагус на смак. А я ж знала, що поласувати спаржею, яку виростили з насіння, можна не раніше ніж за два роки після посіву!

Разом з тими сіянцями росла і мужніла моя віра в Перемогу. І я і не помітила, як почала знову планувати – ЖИТИ. Спочатку була здатна на це тільки в саду. І він став для мене ще ціннішим. Сад став моїм місцем сили. В ньому мені було не так страшно. Він заколихував важкі думки шепотінням трав і листя на деревах, перегукуванням птахів і кумканням жаб…

А ще тоді я переконалася — коли руки зайняті, голова «не болить». Мені ніколи не подобалося прополювати грядки від бур’янів. З початком війни я дуже полюбила цей процес. Сапаючи, уявляла, що пирій, осот і щавель, які виросли в моєму саду, це москалі в Бучі, Ірпені, Маріуполі, Херсоні… З яким же задоволенням я виривала їх із землі!

Часто полола бур’яни і плакала. Але це були сльози не розпачу, а полегшення. Ненависть до ворогів, що розпирала мене зсередини, знаходила вихід в тій «агресії», яку я проявляла до пирію і Ко. В ту пору я прийняла бур’яни, як рослини, що потрібні в саду не менш ніж культурні. Бо давали мені можливість виривати і викидати їх зі своїх грядок, наче наше військо викидало окупантів з української землі.

Своїм розумом, але через болючий досвід, я дійшла до того, що в саду, як і в природі, немає нічого зайвого.

Оксана Дивисенко.

Далі буде…