Народження садівника — глава з рукопису «Чай з чорнобривцями»

Ви дарма думаєте, що сад починається з моменту отримання вами у володіння ділянки землі. Ваш сад народився значно раніше — у вас в голові, навіть якщо в той час ви зовсім і не горіли бажанням жити за містом і вирощувати рослини. Можливо, ви тоді взагалі планували жити у великому місті на двадцятому поверсі. І вже навіть вклалися в новобудову.

Народження садівника — глава з рукопису «Чай з чорнобривцями»

Але якось колега подарувала при нагоді рожевеньку орхідею. Вона вдало вписалася в інтер’єр вашої орендованої оселі, а ви зробили перший крок назустріч своєму саду – загуглили «орхідея догляд».

Щотижня, поливаючи орхідею, ви поливали оту священну «насінину» в своїй голові, що відповідає за садівництво і є у кожної людини від народження. Буває, людина проживе життя і так ніколи і не дізнається про її існування. Ваша – проклюнулася з отим пошуковим запитом про догляд за орхідеями і поступово проросла у відповідь на турботу про першу рослинку вашого кімнатного саду. Скоріше за все, ви дали їй людське ім’я.

І ось вже купили своїй орхідеї подружку, а через рік-другий, переїжджаючи на свій двадцятий поверх, перевозите з десяток рослин і переживаєте, навіть більше, ніж за себе, як їм буде на новому місці.

______________________

Буває, до нас в село навідується з батьками моя хрещениця – учениця одинадцятого класу. Юля – розумна і вродлива, спортсменка, яку напевне чекає велике майбутнє.

Але є в неї одна особливість – її священна насінина в голові проросла порівняно дуже рано. Прогулюючись моїм садом, дівчина завжди запитує назви рослин і чи можна вирощувати їх на підвіконні. А повертаючись додому в місто везе чимало живців і поділок, щоб посадити вдома у своєму балконному садочку.

Не все їй вдається. Так, живці плюща чудово наростили коріння у воді і пізніше почали зростати в горщику, а ось розмарин відмовився розмножуватися живцюванням. Зате кущик бересклету Форчуна з мого саду прекрасно почувається під її опікою як контейнерна балконна рослина вже майже рік.

Її очі горять, коли вона розповідає про свої садівничі успіхи, а я думаю: «Дитино, як добре, що серед всього різноманіття захоплень, які пропонує тобі сучасний світ, ти звернула увагу на рослини. Наскільки швидше ти зможеш осягнути мудрість людського життя, якщо поливатимеш оту насінину в своїй голові, що вже пустила несміливі корінчики…»

Бо багато хто з нас дізнається, що «в душі він садівник», набагато пізніше. Авторка цих рядків, наприклад.

___________________________

Я народилася і виросла у невеликому місті. Але у батьків завжди була дача. Одна чи друга. І навіть третя, здається. І це завжди було місце важкої роботи і… нарікань на поганий врожай.

Грунт на нашому Поліссі – піщаний, бідний, віз гною весною – обов’язкова процедура, бо інакше виростити бодай щось було практично неможливо. Добре, що поряд багато сіл, де в той час (90-ті роки минулого століття) ще масово тримали худобу.

Мама старалася з усіх сил, присвячуючи городу майже увесь свій вільний після роботи час. Але не отримуючи достатньої підтримки від тата, який свій вільний час полюбляв провести за чарочкою вина чи з келишком пива, досягала не дуже визначних успіхів.

Мої бабусі і дідусі рано померли і ми не мали продуктової підтримки з села, якою могли похвалитися наші сусіди по квартирі. Зате у нас завжди були кабачки і навіть якась картопля з дачі. Ці овочі дозволяли протриматися в найтяжчі часи.

Якось влітку, пам’ятаю, в нашому меню кілька днів була лише варена картопля і смажені кабачки. Я була тоді школяркою старших класів і не знала такого поняття як сад, садівництво, але чітко усвідомлювала, що дача, город – це для бідних, бо якби не наші кабачки і картопля ми б реально були голодні.

Мені не хотілося бути бідною, тому мамині грядки мене зовсім не цікавили. Я не буду жити так, як батьки. Я буду жити у великому місті, працювати у крутій компанії і… їздити на роботу на метро! На момент закінчення школи це була межа моїх мрій. І я дуже швидко її досягла.

Правда, зараз спогади про моє столичне життя викликають у мене посмішку. Зовсім не ностальгічну. Скоріше – поблажливу. Я вважала, що жити і працювати в Києві – це дуже круто, крутіше бути нічого не може, а всі інші люди, що живуть в менших містах і (о, Боже який жах) селах — нещасна, затуркана, сіра біомаса, яка навіть жалю не заслуговує. Бо вони ж нічого не роблять, щоб змінити своє існування – не переїжджають в Київ.

Днями подзвонив знайомий з «того життя», з яким не спілкувалася понад 12 років. Подзвонив у справі, але я швидко дала зрозуміти, що нічим на жаль не можу допомогти. В кінці розмови запитав:

• Слухай, а це правда, що ти переїхала жити в село?
• Так. Ми поки живемо в селі постійно тільки влітку, бо син вчиться у школі в місті. Але кожні вихідні в будь-яку пору року ми в селі.
• І ти що – оце, прям, як сільська баба, стоїш раком на городі?

Раком, котику, стоїш ти в душному офісі 10 годин на добу 5 днів на тиждень (спостерігаю за ним у Фейсбук і в курсі особливостей його роботи), а я насолоджуюся життям за містом, навіть коли прополюю свої рослини від бур’янів – хотіла я йому відповісти, але дуже чемна. Тому коротко сказала:

• Так. І отримую від того максимальне задоволення.

Мабуть, у нього в голові й досі, як у мене в молодості, дещо викривлена картинка сільського життя.

В ранній молодості я вважала, що село – це занадто просто і важко водночас. Просто – бо як же просто вони живуть, які примітивні у них справи і проблеми! Важко – бо як же важко вони працюють! Скільки здоров’я гроблять на цих своїх городах!

При цьому я зовсім не задумувалася, скільки здоров’я гроблю я, добираючись хвилин сорок на метро, а потім ще з пів години переповненою маршруткою до офісу по ранкових пробках.

І коли після доброго десятка годин сидіння за комп’ютером втомлена, як сто рабів, повертаюся тим же маршрутом додому, сил вистачає тільки на зварити якісь напівфабрикати і лягти на дивані перед телевізором. Дивитися було байдуже що, бо переповнений «спамом» мозок все-одно не сприймає вже ніяку інформацію.

Ніч. І знову ранок. Кава одним махом. Метушливе метро, брудна маршрутка, офіс… Дорогою додому заскочити в супермаркет, щоб купити щось поїсти, вечеря на маленькій тісній кухні і довго не можеш заснути, бо в сусідів поверхом вище знову плаче до півночі дитина…

Звичайно, були в тому житті і яскраві моменти, і мені навіть здавалося, що я щаслива. І найбільшим щастям було вибратися з друзями десь на природу. А якщо на всі вихідні – це взагалі казка, яка варта того, щоб простояти в тригодинному заторі на виїзді з Києва…

Я жила у великому місті, хапалася за нього руками і ногами, бо вважала, що нормально жити можна тільки у великому місті, але при цьому з нетерпінням чекала наступної можливості з нього втекти на вихідні.

Звичайно, зі мною багато хто може не погодитися, бо має зовсім інший досвід життя у мегаполісі – простору квартиру в середмісті і купу вільного часу, щоб насолоджуватися тими благами цивілізації, які може дати місто людині з великими грішми.

У мене інший досвід, який має більшість людей, що приїздять в Київ з маленьких містечок і сіл в пошуках кращого життя. Закінчити виш і повернутися додому – це ніби вирок «ти – невдаха». Не зміг зачепитися, нікому не потрібний, велике місто тебе виплюнуло.

І ти хапаєшся за будь-яку роботу, за найменшу можливість лишитися в цьому місті, зовсім не розглядаючи варіант повернення. А що я буду там робити? Тобі нормально з дипломом юриста працювати офіціанткою в київському ресторані, але ти зовсім не розглядаєш можливість такої роботи в рідному місті.

Це зовсім різний заробіток – справедливо стверджуєш ти. Так. Але ж і витрати зовсім різні! І якщо їх порівняти, то в своєму рідному обласному чи районному центрі, працюючи офіціанткою, ти мала б на життя не менше грошей, ніж в Києві. Але більше вільного часу, який могла б витратити на свій розвиток.

Коли ми молоді, нас лякає простота. Ми шукаємо складнощів, бо «просто» – в нашій голові звучить як «нудно». І «НЕефективно», бо нам змалку вклали в голову, що НІЧОГО так ПРОСТО в цьому житті не дається.

Багато з нас до тридцяти вже розуміють, що можна було б і простіше. Але сил щось змінити вже не вистачає, весь ресурс залучений, щоб підтримувати той рівень життя, якого досягли. Бо ж хіба розумно відмовитися від того, що далося так НЕ просто?

Правда в тому, що життя має бути ПРОСТЕ. Щасливе життя не може бути складним. Але, щоб це зрозуміти, треба пожити трохи «по-складному». Ми ніколи не знатимемо справжньої суті і ціни «простого життя», якщо не пізнаємо спочатку його протилежність.

Саме тому в молодості ми обираємо найскладніші шляхи. І це нормально. Гірше, коли в зрілому віці ми або не зрозуміли, наскільки життя може бути простим і щасливим, або боїмося його змінити, бо відмовитися від своїх здобутків – це те саме, що знецінити ті десять-тридцять років, які ти дерся на вершину. Пережити такий «дефолт» не кожному під силу. Але насправді він може стати справжнім спасінням.

___________________________________

Я з задоволенням спостерігаю за одним блогером, співзасновником успішної компанії, який, проживаючи в Києві, багато подорожує, шукаючи «високі сенси» життя.

Якось пару місяців провів він в Індії, медитуючи на березі океану, підіймався на найвищі вершини світу, щоб відчути себе в обіймах Бога, прочитав сотні філософських книжок…

Минулого року з середмістя Києва він переїхав за місто, зняв невеликий будиночок серед сосен і тепер медитує на своїй веранді. Каже, відчуття не гірші, ніж на березі океану.

Думаю, наступної весни він дозріє до того, що посіє редиску на клумбі. І, як тільки пустить коріння ота священна насінина садівника в його голові, напише у своєму блозі, що СПРАВЖНЄ ЖИТТЯ значно простіше, ніж він думав раніше. І він нарешті зрозумів його сенс.

Після цікавого, але складного і довгого шляху народиться ще один САДІВНИК.

Читайте наступну главу рукопису «Чай з чорнобривцями» — «Ранок в селі».

Оксана Дивисенко.